середу, 6 квітня 2011 р.

ПРАВО НА СПОВІДЬ

Покаяння є бажаним для кожної людини. Час Великого Посту це період, коли кожен, хто є християнином має згадати про потребу сповіді. У Церкві покаяння людини є піднесено до гідності Тайни. Як і кожна Свята Тайна, Сповідь має свої догматичні та канонічні основи. Люди часто звертаються до священників з різного роду питаннями, що стосуються їхнього духовного життя. Зазвичай їх турбує, коли можна причащатися, хто може бути  хресним батьком чи матір’ю, з ким можна йти до шлюбу… і таке інше. І у цьому безкінечному переліку, майже ніколи не постає питання – коли можна сповідатися, чи хто має право приступити до Тайни Покаяння. Здавалося б, які можуть бути перешкоди для того, хто хоче покаятися, однак знавці церковного права стверджують, що як у всякому чині, здійснюваному Церквою, у Сповіді є свої приписи та установи. Що варто знати про Сповідь у душпастирсько-юридичному сенсі, розпитаємо в пресв. Сергія Ковальчука, ліценціата Східного Канонічного Права.

Отче, що повинна передусім пам’ятати людина, яка вирішила «піти до сповіді»?

Коли ми візьмемо до рук будь-який християнський молитовник, у якому міститься розділ про сповідь, то напевно у більшості з них знайдемо п’ять умовин доброї сповіді, а саме: іспит сумління, жаль за вчинені гріхи, постанова більше не грішити, виявлення своїх гріхів перед священиком, виконання накладеної покути. Ці п’ять точок фактично є основними, які необхідно знати вірному, щоб приступити гідно до тайни та отримати прощення. Жаль за вчинене зло, покаяння, потреба прощення є властивим природі людини. Після гріхопадіння людина відчуває та усвідомлює свою негідність стосовно свого Творця, Господа Бога. Покаяння є дієвим способом перепрошення, а перепрошувати вміємо усі. Навіть мала дитина, котра ще не вміє говорити, вчинивши неправильно, особливо стосовно рідних, старається в свій спосіб перепросити. Нещасною є та людина, яка не хоче перепрошувати.
Для охрещених ця здатність перепрошувати реалізовується найповніше у святій Тайні Покаяння. У цій Тайні вірні, котрі згрішили після хрещення (хрещення змиває усі гріхи), навертаються серцем до Бога і, пройняті болем за гріхи, постановляють жити по новому. Через службу священика, після сповіді перед ним й прийняттям достойно надолуження, вірні одержують від Бога ласку прощення  і заодно миряться з Церквою, яку зранили, здійснюючи гріх.
У первісній церкві Тайна Покаяння мала двоякий вигляд – приватний перед священиком та публічний перед громадою. Публічний спосіб був доволі поширеним і виглядав просто: вірний, що згрішив виходив до громади та визнавав свої гріхи, каючись та перепрошуючи Бога і співбратів за вчинене. Ця практика була поширена перші два-три століття. Однак, починаючи від ІІІ ст.., коли Церква отримала право вільно сповідувати християнську віру, публічна сповідь міняє свій характер. Публічним виявленням гріхів почали надуживати різні нечесні особи, тому це виявлення не раз могло зашкодити каяннику. Наприклад, особа допустилася певного вчинку, який карався законною владою. Достатньо було стороннім особам про це довідатися та донести до відома влади, і цей вірний отримував кару. Власне від цього моменту сповідь набрала лише скритого, приватного характеру.
Лише компетентний священик може слухати визнання гріхів людини. Приймаючи каянника у сповідальниці, священик виступає від імені цілої Церкви. В молитві розрішення він каже: «і я недостойний ієрей властію Його мені даною, прощаю і розрішаю тебе від усіх гріхів твоїх». Священик не виступає від свого власного імені, але є офіційним представником Церкви, який засвідчує каяннику прощення від Бога та допомагає примиритися з Церквою, бо гріх відділює людину від Церкви, Таїнственного Тіла Христового.
Сповідь, як Свята Тайна встановлена Церквою передбачає чин розрішення. Чи отримує людина це розрішення каючись лише у своєму серці?
Бог прощає людині її гріхи, коли вона кається. «Тим, які каються, він змогу дає повернутись, втішає тих, які втратили надію. Навернися до Господа і покинь гріхи, молися перед ними і зменшуй упадки» (Сир 17. 24-25). Кульмінацією життя Церкви є Пресвята Євхаристія. Той, хто хоче притупити до Церкви, стати співучасником Євхаристії, має примиритися з Богом та Церквою. Священик у Тайні Сповіді, від імені Церкви, засвідчує вірному про прощення та входження у спільноту. Тобто, священик не є «чарівником», який поблагословив і особа прощена. В основі прощення лежить щирий жаль особи за вчинене зло. Саме тому, якщо до Пресвятої Євхаристії приступає несповіданий публічний грішник, то священик має право не уділити йому Таїнство Тіла і Крові Христової. Священик є розподілювачем Святих Тайн. Відповідаючи на Ваше запитання, хотів би вказати, що людина отримує розрішення тоді, коли кається у своєму серці та визнає свої гріхи перед священиком, представником Церкви. Саме тут слід згадати слова Христа: «Це промовивши, дихнув на них і каже їм: Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються» (Ів 20, 22-23).

Чи може нехрещена особа отримати розрішення, чи можлива сповідь до хрещення, як така?
Згідно Кодексу Канонів Східних Церков Святі (кан. 675 §2): «Тільки після дійсного прийняття Хрещення людина стає здатною для приймання інших Святих Тайн». Отож, неохрещена особа не має права приймати Святих Тайн. Людина неохрещена, звичайно у своєму серці може каятися, але правдиве звільнення від ярма гріха вона отримує у хрещенні: у хрещенні людина через обмивання природною водою з призивання імені Бога Отця, і Сина, і Святого Духа звільняється від гріха, відроджується до нового життя, зодягається в Христа і стає членом Церкви, яка є його Тілом. (кан. 675 §1). У різних релігіях є поняття перепрошення, особливо в монотеїстичних, але саме у християнстві покаяння через хрещення та у святій Тайні Сповіді удостоює людину прийняття Євхаристії.
Чи можлива Сповідь до хрещення? Той хто готується до Хрещення, якщо це доросла людина, то кається за свої гріхи. Неохрещена особа, яка бажає примирення з Богом, у свій спосіб миритися з ним, але все ж залишається рабом первородного гріха і не буре участі в житті Церкви.
Існує поняття передсмертної сповіді. Припустімо, біля людини, що опинилася в небезпеці можливої смерті немає священика її конфесійної приналежності (наприклад, греко-католицького), але є можливість наявності священнослужителя з іншої конфесії (наприклад, православного з московського патріархату). Що тоді, чи можна у такому випадку сповідатися, і чи зобов'язаний такий священик уділити Тайну Покаяння та надати розрішення?
У звичайних обставинах сповідь має бути індивідуальною та повною. Лише фізична або моральна неспроможність виправдовує відсутність такої сповіді. У небезпеці смерті можна примиритися з Богом в інший спосіб. Трапляються випадки не лише в небезпеці смерті, але й інші, коли вірний не може відбути повної та індивідуальної сповіді, наприклад під час війни. Церковне право розв’язує цю проблему в наступний спосіб – розрішення гріхів одночасно багатьом каянникам без попередньої індивідуальної сповіді не може бути надане загальним способом, хіба що загрожує небезпека смерті і не вистачає часу священникові для уділення Тайни Покаяння кожному каянникові окремо (пор. кан. 720 §2). Іншими словами, якщо є така ситуація, то священик голосно закликає людей каятися у своєму серці і тоді загально для всіх уділяє молитву розрішення. Це є, так звана, загальна сповідь.
А як бути в індивідуальному випадку?
Кожен вірний повинен пам'ятати, якщо йому загрожує небезпека смерті і є потреба піти до сповіді, а поруч немає жодного священика, то він має збудити в собі щирий жаль і перепросити Бога за свої гріхи. Правдивий жаль змиває всі гріхи. Інша річ, коли немає компетентного католицького священика, і якщо цього вимагає необхідність або радить справжня духовна користь і немає небезпеки помилки або індиферентизму, то вірним католикам, які не можуть або не мають змоги звернутися до католицького священнослужителя, дозволяється прийняти Святі Тайни Покаяння, Євхаристії та Єлеопомазання хворих від не католицьких священнослужителів, у церквах де існують правосильні вищезгадані Святі Тайни (пор. кан. 671 §2). Іншими словами тут не тільки йдеться про небезпеку смерті, а також про всі ті випадки, коли цього вимагає необхідність. Буває що греко-католик, потрапляє в чуже місто де немає католицького храму, а почувається в стані гріха та бажає висповідатися, у цій ситуації, особа має повне право піти, наприклад, до православного священика і висповідатися, тим більше, у небезпеці смерті.
Чи передбачає Тайна Сповіді таємність? Хто, власне, зобов'язаний притримуватися таємності на сповіді. Тільки сповідник, чи також  той хто сповідається?
Таємниця Сповіді є непорушною,  тому сповідник повинен пильно берегтись, щоб ні словом, ні знаком, ні жодним чином, чи будь-якої причини не зрадив каянника (кан. 733 §1). У латинському оригіналі цього канону вжито термін «Sacramentale sigillum», тобто «Сакраментальна печать». Таким чином священик не має права навіть у небезпеці власної загибелі зрадити Тайни Сповіді. Тут маємо на увазі пряме порушення Тайни Сповіді. Пряме порушення - означає вказати на особу та її гріхи. Вірний також є зобов’язаний дотримуватись таємниці сповіді. Однак, в певних духовних питаннях, не вказуючи на особу сповідника, він може виявити якісь деталі із своєї сповіді, щоби наприклад заохотити когось до духовної поправи. Тут ще слід додати, що розрішення від гріха прямого порушення таємниці сповіді застерігається лише Римському Апостольському Престолу. Тільки з відома єпископа і після проходження певної процедури за погодження із Вселенським Архиєреєм священик може бути прощений. В науці Католицької Церкви «печать сповіді» завжди була непорушною. Католицький священик, який зрадив Тайну Сповіді, ще з давніх часів отримував найсуворішу кару - заборону священнодіяти. У Православній Церкві, зокрема московській, як наслідок співпраці між державою і Церквою бували випадки, що священиків зобов’язували виявляти тих осіб, які сповідалися у гріхах проти «государства и государя». Сьогодні нам відомі цікаві випадки з часів підпілля. Греко-католицький священик з ризами у дипломаті йшов по вулиці, поруч зупинилася «чорна волга» в яку його насильно посадили. Присутні усі речові докази і заслання неминуче. Натомість, його завозять в приміщення КДБ, піднімаються на останній поверх, де мешкали працівники служби, і там просять висповідати, похрестити, дати шлюб... При кінці, святий отець спантеличено запитує працівника КДБ чому він не йде до православного офіційного священика. У відповідь чує: «Ми до своїх співпрацівники не ходимо».
Які є ще гріхи, що не прощаються на звичайній сповіді?
Є певні гріхи, що вважаються зарезервованими, це ті, які священик не має права розрішати. Окрім вже згаданого вище прямого порушення таємниці сповіді у каноні 728 читаємо, що «Апостольському Престолові застерігається право розгрішати спільника у грісі проти чистоти». У тому ж каноні зазначено, що лише єпископові застерігається право розгрішення від гріха спричинення аборту, якщо він був здійснений. На жаль, у наших суспільних умовах, гріх аборту набув дуже великих, загрозливих масштабів. У цьому напрямку Церква багато співпрацює з багатьма громадськими організаціями, щоб зупинити поширення цього гріха. Задля того, щоб не відкидати людей, які каються, Синод єпископів нашої Церкви, починаючи із 2010 року дозволяє священикам уділяти Святу Тайну Покаяння тим, хто вчинив аборт або спричинився до нього. Це право, зокрема у Львівській Архиєпархії, діє до 2013 року.
У деяких греко-католицьких храмах є спеціально обладнані сповідальниці, у яких священикові не видно, хто сповідається, а сповідальникові, хто сповідає. Що з цього приводу каже церковне право, які умови мають бути у церкві, аби людина могла прийти до сповіді?
З цього приводу є чіткі приписи. Канон 736 говорить, - «належним місцем уділення Тайни Покаяння є церква з дотриманням приписів партикулярного права. Через хворобу або якусь іншу виправдану причину цю Тайну можна уділяти поза властивим місцем». Бувають випадки, коли людина лежить хвора, вдома чи лікарні, тоді священик сам іде до особи та сповідає. Кожний священик є зобов'язаний уділяти Святу Тайну Покаяння усім хворим та немічним, особливо в небезпеці смерті. Стосовно місця сповіді, то, наприклад, в давнину сповідь уділялася біля ікони в притворі храму. Людина каялася, а тоді відбувши покуту, мала можливість увійти в храм вірних. На даний час є сповідальниці у яких забезпечується конфіденційність. Вони можуть мати різний вигляд: латинського типу, з закритими віконцями та невеликі підставки для клякання. Однак, як і у всьому тут є свої мінуси та плюси, оскільки у закритих сповідальницях обмежується контакт сповідника та каянника. У Греко-Католицькій Церкві є, так звані, клякальниці, це місце завжди трохи віддалене у бічній наві. У цих питаннях слід звертати увагу на практичні моменти, найперше непорушність сповіді.
Живемо у час модерних хайтекових технологій. Часто трапляється чути різного роду розмови про сповідь в он-лайн режимі. До прикладу, є зафіксовано випадок, коли Папа Іван Павло II через відеофон уділив благословення. Чи можлива така інновація?
Кодекс чітко вказує, що сповідь має бути повна та індивідуальна. Звичайно ці засоби, сучасні та новітні дозволяють комунікувати, але це не гарантує збереження конфіденційності та безпосереднього контакту, особливо зважаючи на те, що вони можуть бути використані третіми особами. Потрібно розрізняти поняття Тайна (sacramentum) та Таїнство (sacramentalia). У нашій мові ми часто ці поняття плутаємо. Благословення є сакраменталією, тому Папа, єпископ, священик може дати його через різні засоби масової інформації. Питання Тайни, як сакраментум, стосується вже індивідуального прийняття. Перед Вселенськими Архиєреями, і теперішнім і попереднім, ці питання неодноразово ставилися, але була дана чітка відповідь, що лише в індивідуальний спосіб священик уділяє Тайну Сповіді каяннику. Інша річ духовні поради, розмови і таке інше. Тоді можна і через телефон, але, на мою думку, індивідуальне спілкування є найкращим.
розмовляв Іван Бондар

1 коментар:

  1. Де сказано що вірний має дотримуватися таємниці сповіді, який це канон?? Такого немає!!!

    ВідповістиВидалити