субота, 8 грудня 2012 р.

Любов до ближнього



Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?(I Йо: 4, 20)
Неможливо любити Бога, якщо не любимо свого ближнього, тому й Христос, кажучи про дві головні Заповіді Любові до Бога і до ближнього – підкреслює те, що друга подібна до першої – «Люби ближнього як себе самого».
Святий Василій Великий наголошує на тому, що коли у спільноті панує любов до ближнього, то  тоді така спільнота, а у нашому випадку парафія, стає небом… І сповнюються слова пророка Давида, що ми чуємо при посвячені наших домівок: «Глядіть, як добре і як любо, коли брати живуть разом» (Пс. 82, 1).
Коли панує любов до ближнього, кожен радіє з щастя інших так, як би то було щастя своє. Саме тому, автор Діянь, ап. Лука хвалить перших християн, бо вони так любилися, що, здавалося, мали «одне серце і одну душу» (Ді: 4,32).
Те, що справді шкодить, як і нашій, так і кожній спільноті вірних – це наклепи і нарікання. Тому, нам потрібно на кожному кроці оминати будь-яке слово, будь-який осуд чи нарікання, що нищить гідність і добре ім’я нашого ближнього. Бо Св. Письмо каже так: «Наклепник плямить себе самого, тож і сусіди його зненавидять» (Сир: 21, 28).
Ще гірше, коли хтось висміює або нарікає на чиїсь старання, що мають добрий намір. Це може призвести до суперечок, сварок і образ, які розбивають єдність спільноти. «Є шість речей, які є огидні Господеві… фальшивий свідок, що дихає брехнею та той, що між братами сіє чвари» – це знаходимо у книзі Приповідок (6: 16-19).
Отже, якщо справді хочемо любити ближнього, потрібно зруйнувати в собі гординю і плекати чесноту лагідності. Кожен з нас, як і кожна людина на цій землі, має свої промахи і хиби. Тому, якщо хочемо, щоб нас розуміли і поважали, слухаймо слів ап. Павла, що пише у листі до Галатів (6, 2): «Носіть тягарі один одного і так виконаєте заповіт Христа».
З іншого боку, коли б довелося нам когось образити – відразу перепросімо, не зволікаючи, як каже апостол: «хай не заходить сонце раніше, ніж ви простили б зі щирого серця вашому братові будь-яку провину і помирилися б з ним» (Еф: 4, 26).
Плекаймо любов до ближнього! «Бо немає більшої любові, коли хто життя своє за друзів покладе» (Ів. 15, 13). А ми, на парафії, покликані щодня віддавати своє життя ближньому, невідступно тримаючись християнської праведності: Уникаючи зла – творімо добро!!!
Автор: Микола Білецький

понеділок, 4 липня 2011 р.

ПЕРЕНЕСЕННЯ МОЩЕЙ БЛАЖЕННОГО ГРИГОРІЯ ЛАКОТИ


У рамках святкування парафіяльного празника Всіх Святих Українського Народу у неділю 10 липня, парафію Всіх Святих (м. Львів вул. С. Петлюри 32) з Архипастирським візитом відвідає Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк) Архиєпископ Львівський. У переддень свята 9 липня о 19:00 служитиметься Святочна Всеношна (Велика Вечірня з Литією до всіх Святих Українського Народу) та Утреня. Також за день перед тим, а саме 7 липня після Служби Божої о 19:00 на перехресті вулиць Кульпарківської – Виговського – Володимира Великого, відбудеться процесійна зустріч мощей Блаженного Григорія Лакоти після чого о 20:00 розпочнуться молитовні чування біля мощей та служитиметься урочиста Вечірня. У сам день празника, 10 липня о 7:00 та  9:00 у храмі Всіх Святих Українського Народу служитиметься Празнична Божественна Літургія, після яких о 10:30 відбудеться процесійна зустріч Архиєпископа Львівського Владики Ігоря (Возьняка)…

                   11:00 – Архиєрейська Божественна Літургія.
                   13:00 – Празничне водосвяття, посвячення Високопреосвященнішим Владикою Ігорем  речей релігійного вжитку.

єпископ-мученик Григорій (Лакота)
Відтак, о 14:00 з нагоди храмового празника проходитиме футбольний турнір за участю парафіяльних та архиєпархіяльних футбольних команд, після якого запрошуємо вірних Львівської Архиєпархії на святочну концертну програму за участю парафіяльного хору «Єдність», гурту «У дзеркалі», популярного співака ОСТАПА та інших виконавців.

вівторок, 24 травня 2011 р.

ОГОЛОШЕНО ПЕРЕМОЖЦІВ КОНКУРСУ «ПИСАНКА МОЇМИ РУКАМИ»

Оля ЛІПЕВИЧ (3 роки),
призерка конкурсу

Цієї неділі (22.05) завершився великодній конкурс «Писанка моїми руками», що проходив при парафії Всіх Святих Українського Народу у Львові від початку Великодня. Оголошено переможців конкурсу у двох вікових категоріях. У віковій категорії від трьох до шести років перше місце посів Мирослав Цебенко (6 років), друге місце Оля Ліпевич (3 роки), третє місце Тарас Панасюк (6 років). У віці від семи до дванадцяти років відзначилися Вікторія Стасів (11 років), Анничка Волівендер (8 років) та Улянка Стефанюк (7 років). Особливо вразила робота найменшої учасниці Олі Ліпевич (3 роки), також компетентне журі відзначили майстерно виконані витинанки на писанкову тематику авторства Вікторії Стасів. Вцілому, у конкурсі було задіяно шістнадцять учасників, що представили більш як двадцять робіт. Усі вони постали перед розглядом журі, що складалося із духовенства, педагогів та мистецтвознавців. До складу журі увійшли о. Володимир Ольшанецький (голова журі конкурсу), пресв. Сергій Ковальчук, канцлер Львівської Архиєпархії УГКЦ, п. Люба Терлецька, голова Парафіяльної катехитичної школи, п. Ірина Антонів, голова молодіжної спільноти «Марійська дружина», п. Андрій Сивак, іконописець-мистецтвознавець.
Переможців та всіх учасників конкурсу нагороджено пам’ятними грамотами та цінними книжковими подарунками від видавництва «Свічадо», що були вручені учасникам конкурсу в неділю 22 травня у Храмі Всіх Святих Українського Народу. Церемонію нагородження провели адміністратор храму о. Володимир Ольшанецький, пресв. Сергій Ковальчук та голова Парафіяльної катехитичної школи п. Люба Терлецька.
Особливу подяку організатори конкурсу висловлюють інтернет порталу «Традиції», в особі п. Юрія Смертиги, за надану інформаційну підтримку та Анжеліці Рудницькій за виявлений щирий інтерес до дитячих робіт та надані ілюстрації «Дерева-Писанки» для оздоблення пам’ятних грамот учасників. Окремо організатори висловлюють свою вдячність Анастасії Янків та молодіжній спільноті «Марійська дружина» за проведення серії тематичних майстер класів із писанкарства у рамках конкурсу.
Фоторепортаж нагородження учасників конкурсу

четвер, 28 квітня 2011 р.

ФУТБОЛЬНА КОМАНДА

У 2010-му році за ініціативи адміністрації Храму Всіх Святих Українського Народу, та юних футболістів-ентузіастів, засновано парафіяльну футбольну команду. Сьогодні команда налічує близько п’ятнадцяти гравців постійного складу. За короткий час свого існування наші футболісти зуміли відзначитися на кількох парафіяльних та архиєпархіальних футбольних турнірах. Зокрема, посіли перше місце у загальнокомандному заліку на минулорічному турнірі «Святкуємо Воскресіння разом» та друге місце на парафіяльному кубку з нагоди храмового празника. Також стали учасниками у архиєпархіальному турнірі «До дня захисту дитини». Зараз знову готуються до турніру «Святкуємо Воскресіння разом», що відбудеться цьогоріч на провідну неділю. Покищо, наша команда не має постійної назви та символічного герба чи логотипу, та сподіваємося на спонтанність і народну любов у якій вони народяться. Крім того, команда запрошує до співпраці спонсорів та меценатів.
Відтак, станом на перше півріччя 2011 року у команді задіяні такі гравці: Максимяк Василь, Зубан Андрій (воротарі), захисники Антонів Володимир, Юзва Володимир, Ярміцький Володимир, Вовк Андрій, у півзахисті грають Спесівцев Назар, Спесівцев Тарас, Пукальський Остап, Париляк Данило, Париляк Юрій, Греділь Андрій, у ролі нападників Цвик Ігор, Зазуляк Дмитро, Берко Володимир. Капітан команди: Антонів Володимир.

ЧОМУ МОЛИМОСЬ ЗА ПОМЕРЛИХ?

У першу неділю по Великодні та й у сам день Воскресіння Христового українці мають звичай відвідувати могили своїх покійних родичів. Традиція моління на гробах має давнє історичне походження, а також глибокий богословський контекст. Святе передання повідомляє нам, що у перші миті свого Воскресіння, Христос спустився у пекло та дарував життя душам закутих там покійних предків. Догляд за могилами покійних та молитовна пам’ять про них, притаманна усім релігіям світу. Свої особливості у почитанні мертвих збереглися також посеред українського народу. Про деякі із них розпитаємо у сотрудника Храму Всіх Святих Українського Народу о. Михайла НІМАКА.

Отче, які літургійні відправи встановленні Церквою на почитання померлих?

Церквою на почитання померлих встановлено такі відправи: панахида, парастас та заупокійна Свята Літургія. Існує також благочестива традиція читати за покійними Псалтир з додаванням після кожної катизми особливої заупокійної молитви. Зазвичай Псалтир читають над покійним одразу після смерті. Панахида – це скорочена похоронна відправа, яка містить молитви прощення гріхів і упокоєння душі померлого. Панахиди бувають приватні і загальні.

Як часто вірний християнин повинен, чи мав би, літургійно споминати своїх покійних родичів? Чи є на це усталена церковна практика, бо кажуть, що до Пасхи підготувався той, хто висповідався, приготував пасхальний кошик та прибрав на могилах рідних. Чому саме перед Великоднем люди приділяють чи не найбільше уваги могилам покійних родичів, а не, наприклад, перед Успенням, чи якимось іншим великим святом?

Божественна Літургія та Парастас чи Панахида відправляються щоденно до поховання християнина, і потім на третій, дев’ятий і сороковий дні, а також щороку в день іменин і день його смерті. На третій день відправляється для того, щоб померлий воскрес для блаженного життя за прикладом Ісуса Христа, який воскрес із мертвих на третій день; на дев’ятий день, для того, щоб душа померлого була зарахована до дев’яти ангельських чинів; на сороковий день, щоб померлий, подібно до Господа, який впродовж сорока днів був спокушуваний, але не спокусився, достойно витримав своє випробування або приватний суд і потім, подібно Господу, який на сороковий день вознісся на небо, був прийнятий в світлі обителі раю. Є також інші підстави для поминання померлих в ці дні. У день іменин померлого молимося на свідчення того, що наша любов до нього не слабіє з плином часу, але щороку поновлюється, і тому, як за життя його ми молилися в цей день разом з ним за його здоров’я, так і після смерті його молимося за його спасіння. В день смерті померлого молимося тому, що день смерті для християнина є днем другого його народження, народження для неба. 
Божественна Літургія та Парастас, чи Панахида в пам’ять усіх померлих відправляються також в задушні суботи. Свята Церква під час церковного року визначає окремі дні на молитви за померлих, які називаємо задушними або поминальними. Задушні суботи, це ті у яких богослужби цілковито присвячені молінням за померлих. У нашій Церкві маємо такі традиційні задушні суботи: субота перед М’ясопусною неділею, друга, третя і четверта суботи Великого Посту та Троїцька субота (перед неділею Зіслання Святого Духа) та Дмитріївська субота. У ці дні можна подати записку з іменами покійних близьких і священик пом’яне їх на Божественній Літургії та Парастасі чи Панахиді. Також заупокійні богослужіння звершуються в часі Великоднього посту в усі будні дні або лише в середи та п’ятниці (так званий «сорокоуст»).
При поминанні померлих використовуються коливо (зерно) або кутя, тобто варена пшениця з медом. Мед виражає собою блаженство, яке чекає на померлих з вірою і покаянням, а пшениця вказує на догму Воскресіння і нагадує слова Христові: «пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе» (Йоан. 12, 24).

Як правильно молитися на могилі? Особливо, якщо це звичайна, приватна молитва.

Молитва за померлих – це обов’язок кожного християнина. Найпростіша – це молитва зі словами: «Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх (ім’я) та прости їм гріхи їх» та тричі «Отче наш…» і «Богородице Діво…» інші заупокійні молитви можна знайти у молитовнику.

Існує традиція приносити на могили рідних продукти, зокрема святкові паску та крашанки, чи має вона християнську основу?

У деяких місцевостях України тримається звичай, щоб на Великдень родина йшла на цвинтар, на могили своїх рідних, аби поділитися із ними воскреслою радістю та привітати великоднім привітом. Ми знаємо, що Христос переміг смерть, вона вже не має влади над людьми, тому-то і можлива поминальна радість.
У Києво-Печерській Лаврі по воскреслому богослуженні, монахи й вірні сходили до підземних печер, щоб померлим монахам принести вістку про Христове Воскресіння. Збереглося передання, як у 1463 році в день Світлого Христового Воскресіння на привітання ієромонаха Діонісія «Христос Воскрес!» віками нетлінно спочиваючі в печерах святі відізвалися радісним окликом «Воістину Воскрес!».
Нажаль, до наших часів залишилися ще язичницькі пережитки, коли люди, приходячи на кладовище, залишають на могилах різні продукти – наче, для покійного. Треба уникати таких нерозумних дій, і якщо у Вас є чим поділитися, то краще віддати це убогим або голодним. Найкраще, що можна розділити зі своїми померлими родичами, - це молитва, яка воістину поєднує живих та спочилих членів Церкви.   

Траплялося чути жарти іноземців, що мовляв, можна побачити як «бідно» живуть українці прийшовши на їхні цвинтарі де встановленні розкішні мармурові та гранітні надгробки. Як Ви прокоментуєте таку данину моді, особливо, з духовної точки зору?

З глибокої дохристиянської давнини походить звичай відокремлювати місце поховання влаштуванням над ним могили. Християнська Церква, перейнявши цей звичай, прикрашає могилу померлого переможним знаменням нашого спасіння – Святим Животворящим Хрестом, зображеним на надгробній плиті або поставленим на могилі. Хрест на могилі християнина – мовчазний проповідник блаженного безсмертя і воскресіння. Опертий в землю і піднесений до неба, він знаменує віру християн в те, що тіло померлого знаходиться тут в землі, а душа - на небі, що під Хрестом скрите насіння, котре проросте для життя вічного в Царстві Божому.
Простий, скромний хрест з металу, чи дерева більш підходить могилі християнина, ніж дорогі пам’ятники і надгробки з граніту або мармуру. Дуже часто люди, ставлячи на могилах своїх рідних дорогі пам’ятники, наче хочуть відкупитися у них за недостатню приділену увагу, турботу за життя їхніх близьких. Найкращим пам’ятником від нас для наших померлих є згадка про них у щоденній молитві.


розмовляв Іван Бондар

ХРИСТОС ВОСКРЕС :)

Із цією вісткою у цей Великий День Христового Воскресіння -  світло, радість, віра, надія і любов приходять до кожної охрещеної в ім’я Отця і Сина і Святого Духа людської душі, яка вірить в Господа нашого Ісуса Христа, як свого Спасителя і Відкупителя, і все навколо оживає. Християни по цілому світі із надземною радістю прославляють Христове Воскресіння. З глибини душі лунає великодня пісня: «небеса достойно нехай веселяться, земля ж, нехай радіє, нехай святкує увесь світ видимий і невидимий, Христос – бо, Воскрес – радість вічна!»
Дорогі парафіяни та прихожани нашого храму, від імені священиків, які співслужать у нашому храмі та усього церковного притчу, щиро вітаю вас із Великодніми святами. Ділюся духовно з вами цією вічною радістю – Христовим Воскресінням. Бажаю вам та вашим рідним, у кожній парафіяльній оселі, у цей «празників празник і торжество всіх торжеств» скріплення у вірі у воскреслого Спасителя та наше майбутнє воскресіння. Бажаю зростати в силі, щоденно переносити труднощі і терпіння з надією на кращу долю. Божий мир нехай поселиться у ваших серцях та душах. Великодньої радості бажаю усім священикам нашого храму та їхнім родинам, катехитам, учням парафіяльної катехитичної школи, церковному притчу, паламарям, дякам, сестрицям, усім робітникам, котрі своєю щоденною жертвенною працею дбають про велич і красу Божого храму та уможливлюють його повсякденну духовну працю. Вітаю усіх учителів гуртків, що займаються із дітьми при нашому храмі, вітаю членів парафіяльних молитовних спільнот, Марійської і Вівтарної дружин, Апостольства молитви, Молитовну сторожу, Архибратство Матері Божої Неустанної Помочі, спільноту «Матері в молитві», учасників хорів, молодіжного «У дзеркалі», дорослого «Єдність», дитячого «Веснівка». Особливо вітаю членів нашої парафіяльної спільноти «Віра і Світло», осіб з особливими потребами з майстерні «Лярш Ковчег».
Нехай Великдень стане для всіх нас святом добра і злагоди і плідної праці в ім’я розквіту нашої парафії, цілої УГКЦ та нашої України. Міцного вам здоров’я, духовного оновлення та Господнього благословення на многії літа.

Завжди молитовно з вами, отець Володимир Ольшанецький, адміністратор парафії та священики Храму Всіх Святих Українського Народу

четвер, 14 квітня 2011 р.

ПИСАНКА МОЇМИ РУКАМИ

facebook.com/AnzhelikaRudnytska
За сприяння Храму Всіх Святих Українського Народу та при підтримці молодіжної парафіяльної спільноти «Марійська дружина» у Львові пройде великодній конкурс «Писанка моїми руками». У рамках конкурсу експонуватимуться роботи на тему «писанка», дітей віком від шести до дванадцяти років. Формат «писанки» передбачає як власне традиційно розписані писанки так і малюнки, витинанки, писанки оздоблені бісером, художню аплікацію та інше. Усі прийняті на конкурс роботи розгляне та оцінить компетентне журі, що складатиметься з духовенства, педагогів та мистецтвознавців. Роботи юних мистців розглядатимуться окремо у трьох вікових категоріях 6-7 років, 8-10 років та 11-12 років. У межах кожної вікової групи буде відібрано найкращі роботи та присуджено їм І-ше, ІІ-ге, ІІІ-тє призові місця, та цінні подарунки від організаторів конкурсу. Окремою пам’яткою буде відзначено також кожного учасника, що подасть свою роботу на конкурс. У світлий тиждень Воскресіння Христового роботи усіх конкурсантів експонуватимуться у Храмі Всіх Святих Українського Народу у Львові.
Готові роботи можна подати на конкурс до 18 квітня у захристію Храму Всіх Святих Українського Народу м. Львів вул. С. Петлюри 32. 
Контактна особа: Іра Антонів тел. моб: 096 137 32 61. 
Також у рамках конкурсу тривають тематичні майстер класи Анастасії Янків з писанкарства, відвідати їх можна щонеділі у 3-му класі катехитичної школи Храму Всіх Святих Українського Народу.
ЗАПРОШУЄМО ДО УЧАСТІ!

середа, 6 квітня 2011 р.

ПРАВО НА СПОВІДЬ

Покаяння є бажаним для кожної людини. Час Великого Посту це період, коли кожен, хто є християнином має згадати про потребу сповіді. У Церкві покаяння людини є піднесено до гідності Тайни. Як і кожна Свята Тайна, Сповідь має свої догматичні та канонічні основи. Люди часто звертаються до священників з різного роду питаннями, що стосуються їхнього духовного життя. Зазвичай їх турбує, коли можна причащатися, хто може бути  хресним батьком чи матір’ю, з ким можна йти до шлюбу… і таке інше. І у цьому безкінечному переліку, майже ніколи не постає питання – коли можна сповідатися, чи хто має право приступити до Тайни Покаяння. Здавалося б, які можуть бути перешкоди для того, хто хоче покаятися, однак знавці церковного права стверджують, що як у всякому чині, здійснюваному Церквою, у Сповіді є свої приписи та установи. Що варто знати про Сповідь у душпастирсько-юридичному сенсі, розпитаємо в пресв. Сергія Ковальчука, ліценціата Східного Канонічного Права.

Отче, що повинна передусім пам’ятати людина, яка вирішила «піти до сповіді»?

Коли ми візьмемо до рук будь-який християнський молитовник, у якому міститься розділ про сповідь, то напевно у більшості з них знайдемо п’ять умовин доброї сповіді, а саме: іспит сумління, жаль за вчинені гріхи, постанова більше не грішити, виявлення своїх гріхів перед священиком, виконання накладеної покути. Ці п’ять точок фактично є основними, які необхідно знати вірному, щоб приступити гідно до тайни та отримати прощення. Жаль за вчинене зло, покаяння, потреба прощення є властивим природі людини. Після гріхопадіння людина відчуває та усвідомлює свою негідність стосовно свого Творця, Господа Бога. Покаяння є дієвим способом перепрошення, а перепрошувати вміємо усі. Навіть мала дитина, котра ще не вміє говорити, вчинивши неправильно, особливо стосовно рідних, старається в свій спосіб перепросити. Нещасною є та людина, яка не хоче перепрошувати.
Для охрещених ця здатність перепрошувати реалізовується найповніше у святій Тайні Покаяння. У цій Тайні вірні, котрі згрішили після хрещення (хрещення змиває усі гріхи), навертаються серцем до Бога і, пройняті болем за гріхи, постановляють жити по новому. Через службу священика, після сповіді перед ним й прийняттям достойно надолуження, вірні одержують від Бога ласку прощення  і заодно миряться з Церквою, яку зранили, здійснюючи гріх.
У первісній церкві Тайна Покаяння мала двоякий вигляд – приватний перед священиком та публічний перед громадою. Публічний спосіб був доволі поширеним і виглядав просто: вірний, що згрішив виходив до громади та визнавав свої гріхи, каючись та перепрошуючи Бога і співбратів за вчинене. Ця практика була поширена перші два-три століття. Однак, починаючи від ІІІ ст.., коли Церква отримала право вільно сповідувати християнську віру, публічна сповідь міняє свій характер. Публічним виявленням гріхів почали надуживати різні нечесні особи, тому це виявлення не раз могло зашкодити каяннику. Наприклад, особа допустилася певного вчинку, який карався законною владою. Достатньо було стороннім особам про це довідатися та донести до відома влади, і цей вірний отримував кару. Власне від цього моменту сповідь набрала лише скритого, приватного характеру.
Лише компетентний священик може слухати визнання гріхів людини. Приймаючи каянника у сповідальниці, священик виступає від імені цілої Церкви. В молитві розрішення він каже: «і я недостойний ієрей властію Його мені даною, прощаю і розрішаю тебе від усіх гріхів твоїх». Священик не виступає від свого власного імені, але є офіційним представником Церкви, який засвідчує каяннику прощення від Бога та допомагає примиритися з Церквою, бо гріх відділює людину від Церкви, Таїнственного Тіла Христового.
Сповідь, як Свята Тайна встановлена Церквою передбачає чин розрішення. Чи отримує людина це розрішення каючись лише у своєму серці?
Бог прощає людині її гріхи, коли вона кається. «Тим, які каються, він змогу дає повернутись, втішає тих, які втратили надію. Навернися до Господа і покинь гріхи, молися перед ними і зменшуй упадки» (Сир 17. 24-25). Кульмінацією життя Церкви є Пресвята Євхаристія. Той, хто хоче притупити до Церкви, стати співучасником Євхаристії, має примиритися з Богом та Церквою. Священик у Тайні Сповіді, від імені Церкви, засвідчує вірному про прощення та входження у спільноту. Тобто, священик не є «чарівником», який поблагословив і особа прощена. В основі прощення лежить щирий жаль особи за вчинене зло. Саме тому, якщо до Пресвятої Євхаристії приступає несповіданий публічний грішник, то священик має право не уділити йому Таїнство Тіла і Крові Христової. Священик є розподілювачем Святих Тайн. Відповідаючи на Ваше запитання, хотів би вказати, що людина отримує розрішення тоді, коли кається у своєму серці та визнає свої гріхи перед священиком, представником Церкви. Саме тут слід згадати слова Христа: «Це промовивши, дихнув на них і каже їм: Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються» (Ів 20, 22-23).

Чи може нехрещена особа отримати розрішення, чи можлива сповідь до хрещення, як така?
Згідно Кодексу Канонів Східних Церков Святі (кан. 675 §2): «Тільки після дійсного прийняття Хрещення людина стає здатною для приймання інших Святих Тайн». Отож, неохрещена особа не має права приймати Святих Тайн. Людина неохрещена, звичайно у своєму серці може каятися, але правдиве звільнення від ярма гріха вона отримує у хрещенні: у хрещенні людина через обмивання природною водою з призивання імені Бога Отця, і Сина, і Святого Духа звільняється від гріха, відроджується до нового життя, зодягається в Христа і стає членом Церкви, яка є його Тілом. (кан. 675 §1). У різних релігіях є поняття перепрошення, особливо в монотеїстичних, але саме у християнстві покаяння через хрещення та у святій Тайні Сповіді удостоює людину прийняття Євхаристії.
Чи можлива Сповідь до хрещення? Той хто готується до Хрещення, якщо це доросла людина, то кається за свої гріхи. Неохрещена особа, яка бажає примирення з Богом, у свій спосіб миритися з ним, але все ж залишається рабом первородного гріха і не буре участі в житті Церкви.
Існує поняття передсмертної сповіді. Припустімо, біля людини, що опинилася в небезпеці можливої смерті немає священика її конфесійної приналежності (наприклад, греко-католицького), але є можливість наявності священнослужителя з іншої конфесії (наприклад, православного з московського патріархату). Що тоді, чи можна у такому випадку сповідатися, і чи зобов'язаний такий священик уділити Тайну Покаяння та надати розрішення?
У звичайних обставинах сповідь має бути індивідуальною та повною. Лише фізична або моральна неспроможність виправдовує відсутність такої сповіді. У небезпеці смерті можна примиритися з Богом в інший спосіб. Трапляються випадки не лише в небезпеці смерті, але й інші, коли вірний не може відбути повної та індивідуальної сповіді, наприклад під час війни. Церковне право розв’язує цю проблему в наступний спосіб – розрішення гріхів одночасно багатьом каянникам без попередньої індивідуальної сповіді не може бути надане загальним способом, хіба що загрожує небезпека смерті і не вистачає часу священникові для уділення Тайни Покаяння кожному каянникові окремо (пор. кан. 720 §2). Іншими словами, якщо є така ситуація, то священик голосно закликає людей каятися у своєму серці і тоді загально для всіх уділяє молитву розрішення. Це є, так звана, загальна сповідь.
А як бути в індивідуальному випадку?
Кожен вірний повинен пам'ятати, якщо йому загрожує небезпека смерті і є потреба піти до сповіді, а поруч немає жодного священика, то він має збудити в собі щирий жаль і перепросити Бога за свої гріхи. Правдивий жаль змиває всі гріхи. Інша річ, коли немає компетентного католицького священика, і якщо цього вимагає необхідність або радить справжня духовна користь і немає небезпеки помилки або індиферентизму, то вірним католикам, які не можуть або не мають змоги звернутися до католицького священнослужителя, дозволяється прийняти Святі Тайни Покаяння, Євхаристії та Єлеопомазання хворих від не католицьких священнослужителів, у церквах де існують правосильні вищезгадані Святі Тайни (пор. кан. 671 §2). Іншими словами тут не тільки йдеться про небезпеку смерті, а також про всі ті випадки, коли цього вимагає необхідність. Буває що греко-католик, потрапляє в чуже місто де немає католицького храму, а почувається в стані гріха та бажає висповідатися, у цій ситуації, особа має повне право піти, наприклад, до православного священика і висповідатися, тим більше, у небезпеці смерті.
Чи передбачає Тайна Сповіді таємність? Хто, власне, зобов'язаний притримуватися таємності на сповіді. Тільки сповідник, чи також  той хто сповідається?
Таємниця Сповіді є непорушною,  тому сповідник повинен пильно берегтись, щоб ні словом, ні знаком, ні жодним чином, чи будь-якої причини не зрадив каянника (кан. 733 §1). У латинському оригіналі цього канону вжито термін «Sacramentale sigillum», тобто «Сакраментальна печать». Таким чином священик не має права навіть у небезпеці власної загибелі зрадити Тайни Сповіді. Тут маємо на увазі пряме порушення Тайни Сповіді. Пряме порушення - означає вказати на особу та її гріхи. Вірний також є зобов’язаний дотримуватись таємниці сповіді. Однак, в певних духовних питаннях, не вказуючи на особу сповідника, він може виявити якісь деталі із своєї сповіді, щоби наприклад заохотити когось до духовної поправи. Тут ще слід додати, що розрішення від гріха прямого порушення таємниці сповіді застерігається лише Римському Апостольському Престолу. Тільки з відома єпископа і після проходження певної процедури за погодження із Вселенським Архиєреєм священик може бути прощений. В науці Католицької Церкви «печать сповіді» завжди була непорушною. Католицький священик, який зрадив Тайну Сповіді, ще з давніх часів отримував найсуворішу кару - заборону священнодіяти. У Православній Церкві, зокрема московській, як наслідок співпраці між державою і Церквою бували випадки, що священиків зобов’язували виявляти тих осіб, які сповідалися у гріхах проти «государства и государя». Сьогодні нам відомі цікаві випадки з часів підпілля. Греко-католицький священик з ризами у дипломаті йшов по вулиці, поруч зупинилася «чорна волга» в яку його насильно посадили. Присутні усі речові докази і заслання неминуче. Натомість, його завозять в приміщення КДБ, піднімаються на останній поверх, де мешкали працівники служби, і там просять висповідати, похрестити, дати шлюб... При кінці, святий отець спантеличено запитує працівника КДБ чому він не йде до православного офіційного священика. У відповідь чує: «Ми до своїх співпрацівники не ходимо».
Які є ще гріхи, що не прощаються на звичайній сповіді?
Є певні гріхи, що вважаються зарезервованими, це ті, які священик не має права розрішати. Окрім вже згаданого вище прямого порушення таємниці сповіді у каноні 728 читаємо, що «Апостольському Престолові застерігається право розгрішати спільника у грісі проти чистоти». У тому ж каноні зазначено, що лише єпископові застерігається право розгрішення від гріха спричинення аборту, якщо він був здійснений. На жаль, у наших суспільних умовах, гріх аборту набув дуже великих, загрозливих масштабів. У цьому напрямку Церква багато співпрацює з багатьма громадськими організаціями, щоб зупинити поширення цього гріха. Задля того, щоб не відкидати людей, які каються, Синод єпископів нашої Церкви, починаючи із 2010 року дозволяє священикам уділяти Святу Тайну Покаяння тим, хто вчинив аборт або спричинився до нього. Це право, зокрема у Львівській Архиєпархії, діє до 2013 року.
У деяких греко-католицьких храмах є спеціально обладнані сповідальниці, у яких священикові не видно, хто сповідається, а сповідальникові, хто сповідає. Що з цього приводу каже церковне право, які умови мають бути у церкві, аби людина могла прийти до сповіді?
З цього приводу є чіткі приписи. Канон 736 говорить, - «належним місцем уділення Тайни Покаяння є церква з дотриманням приписів партикулярного права. Через хворобу або якусь іншу виправдану причину цю Тайну можна уділяти поза властивим місцем». Бувають випадки, коли людина лежить хвора, вдома чи лікарні, тоді священик сам іде до особи та сповідає. Кожний священик є зобов'язаний уділяти Святу Тайну Покаяння усім хворим та немічним, особливо в небезпеці смерті. Стосовно місця сповіді, то, наприклад, в давнину сповідь уділялася біля ікони в притворі храму. Людина каялася, а тоді відбувши покуту, мала можливість увійти в храм вірних. На даний час є сповідальниці у яких забезпечується конфіденційність. Вони можуть мати різний вигляд: латинського типу, з закритими віконцями та невеликі підставки для клякання. Однак, як і у всьому тут є свої мінуси та плюси, оскільки у закритих сповідальницях обмежується контакт сповідника та каянника. У Греко-Католицькій Церкві є, так звані, клякальниці, це місце завжди трохи віддалене у бічній наві. У цих питаннях слід звертати увагу на практичні моменти, найперше непорушність сповіді.
Живемо у час модерних хайтекових технологій. Часто трапляється чути різного роду розмови про сповідь в он-лайн режимі. До прикладу, є зафіксовано випадок, коли Папа Іван Павло II через відеофон уділив благословення. Чи можлива така інновація?
Кодекс чітко вказує, що сповідь має бути повна та індивідуальна. Звичайно ці засоби, сучасні та новітні дозволяють комунікувати, але це не гарантує збереження конфіденційності та безпосереднього контакту, особливо зважаючи на те, що вони можуть бути використані третіми особами. Потрібно розрізняти поняття Тайна (sacramentum) та Таїнство (sacramentalia). У нашій мові ми часто ці поняття плутаємо. Благословення є сакраменталією, тому Папа, єпископ, священик може дати його через різні засоби масової інформації. Питання Тайни, як сакраментум, стосується вже індивідуального прийняття. Перед Вселенськими Архиєреями, і теперішнім і попереднім, ці питання неодноразово ставилися, але була дана чітка відповідь, що лише в індивідуальний спосіб священик уділяє Тайну Сповіді каяннику. Інша річ духовні поради, розмови і таке інше. Тоді можна і через телефон, але, на мою думку, індивідуальне спілкування є найкращим.
розмовляв Іван Бондар

субота, 2 квітня 2011 р.

ХРАМОВА ІКОНА

кілька намісних ікон із нашого іконостасу належать руці відомого майстра-іконописця РОМАНА ВАСИЛИКА,  професора, завідувача кафедри сакрального мистецтва львівської академії мистецтв. роботу над храмовою іконою всіх святих українського народу завершено. незабаром вона буде розміщена у намісному ярусі іконостасу. детальніше про розпис іконастасу нашого храму читайте "ІКОНИ ПИШУТЬ МЕДОМ" у квітневому номері парафіяльного "ВІСНИКА" стор_5.